«Головна цифра і головний успіх» — 603 тис. 628 км кв, що є площею незалежної України, як це було з 1991 року. Саме так у своєму новорічному зверненні сказав Президент України.
Ми всі чекаємо на перемогу та всі впевнені, що вона неможлива без повернення Криму, Донечини та Луганщини. Проте наше суспільство має усвідомлювати та бути готовим до того, що після повернення цих територій на нас чекає ще одна війна, болюча та важка — за голови, серця та душі місцевих мешканців. І без готовності до цієї культурної війни ми ніколи не повернемо собі цілісність. І якщо українські військові діють за глобальним планом у рамках чіткої стратегії, то гуманітарний блок більш схожий на «кульгаву качку», що ажніяк не може гідно захищати культурний фронт.
Дев’ять років окупації та два десятиріччя пропаганди
По-перше, ми маємо всі чесно визнати, що в тому, що відбувається у головах наших співвітчизників там, є і наша провина, оскільки радянсько-російська окупація свідомості розпочалася там набагато раніше 2014 року. Від початку 2000-х, щойно Путін закріпився у владі, ми мали дві очевидні інформаційні кампанії. В Криму — про те, що все російське краще. Краща зарплата у військових, що жили в Севастополі пліч о пліч з українськими, краща пенсія, краще святкування дня ВМС за тиждень від українського. На сході — що Донбас годує всю Україну, а живе гірше. Цю риторику експлуатували політичні сили та місцеві лідери, вносячи розкол у країну. Київ чи то не помічав, чи то не міг вплинути на ці процеси. Мешканці поступово наповнювались «отрутою», яка виливалась у незадоволення своїм життям і пошук винуватих у цьому. У 2014 році «руський мир» прийшов на підготовану почву — туди, де росії було дозволено чи вдавалося просувати свої наративи.
Читайте також: Україна готується до реінтеграції Криму — Зеленський
І от на ці, вже підготовані до прийому всього потоку пропаганди, голови, прийшло російське телебачення. Слова — це така ж зброя. З тією тільки різницею, що не вбиває миттєво, а, як ракова пухлина, розростається в організмі. Іноді невідворотно. Ми це маємо розуміти. Ми отримаємо з нами в країні сотні тисяч людей, іноді «невиліковно хворих».
Прощення та примирення
У 2014 році «руський мир» прийшов на підготовану почву — туди, де росії було дозволено чи вдавалося просувати свої наративи
Повертаючи ці території наше суспільство має бути готовим, що ми не отримаємо відео щирої зустрічі місцевих мешканців з ЗСУ, не буде щемливих відео та жовто-блакитних прапорів. Більшість населення не чекає там на нас, бо крім багаторічної брехні, якою накачували населення, ми ще маємо тисячі загиблих, які воювали на боці ворога.
Можна припинити вірити у брехню, проте не можна в одну мить полюбити країну, у війні проти якої загинув твій син. Чи винні вони у цьому? І так, і ні. Так — бо людина з критичним мисленням мала б розуміти правду, ні — бо люди знаходились в окупації, навіть якщо так не вважали. Тож кожен з нас має прийняти цих людей, бо Україна повернеться кожним з нас туди як мінімум через наші податки.
Ми маємо усвідомлювати це вже зараз і пропускати через себе. Бо повернення територій невід’ємне від повернення людей. Це буде дуже важкий процес для наших громадян, бо в якийсь момент новини та історії з тих місць відвертатимуть нас від них. І треба буде мати великий запас мудрості і любові, щоб не зірватись. А ще розуміти, що не тільки ми будемо їх прощати, але і вони нас, бо за 9 років окупації в них сформувалась своя правда. І без цього саме взаємного прощення та примирення ми не зможемо рухатись далі як єдина держава.
Дайджест головних новин Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів NV Підпишись Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю
П’ять питань до влади
Головне питання я маю до Міністерства культури та інформаційної політики. Ми вже багато років як мантру чуємо від перших облич держави, що Крим — це Україна, Донецьк — це Україна. Це закріпило у суспільстві впевненість у швидкому та безперечному звільненні цих територій і впевненість, що якщо не цим літом, то наступним ми гулятимемо Ялтинською набережною. Проте не так часто можна почути «кримчани — українці» та «луганчани — українці» щодо мешканців, що добровільно залишились в окупації. До них дехто радикально каже «чемодан-воказал-расія», але зрозумілої комунікації щодо цих людей від влади ми не чуємо. І вони не чують. Проте вони чують російську пропаганду, яка з кожної праски віщає про те, що всіх мешканців окупованих територій судитимуть як колаборантів.
Ви усвідомлюєте, що після деокупації на нас чекає не менш важка культурна війна із своїми поразками та перемогами? Ви до неї готові? Вам є що запропонувати людям, які звикли формувати свою думку з телевізора? У вас є якісний замінник дуже майстерної пропаганди? У нас сформований свій меседж-бокс для цих людей, якщо раптом завтра росія зробить «жест доброї волі» в Криму чи на сході?
Друге питання до Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій. Ви знаєте, як комунікувати із мешканцями, як взаємодіяти, щоб ця комунікація відбулась. Чи є у вас покроковий план повернення України в окуповані регіони — культурний, економічний, соціальний. Чи є програма пчихологічної реабілітації людей, що залякані пропагандою? Чи готові ви зараз поділитись цим планом із мешканцями цих регіонів, щоб вони мали в голові інший, окрім озвученого росіянами сценарій свого майбутнього?
Читайте також: Френсіс Фукуяма Єдиний сценарій, який я бачу. Як закінчити війну в Україні до кінця року
Третє питання до Міністерства освіти і науки. Чи готова або готується програма реабілітації школярів, які у 2014 пішли в окупації у перший клас і цього року закінчать 9-й? Вони у переважній більшості впевнені, що їхні рідні міста звільнені від ворога, а їхні герої це Гіві, Моторола та Аксьонов. Під ідеологічним впливом Москви вже сформовано світосприйняття молодого покоління, яке не пам’ятає іншого життя і інших героїв. В нас вже є готовий «продукт», який ми їм запропонуємо? Чи готові ми прийняти до лав українських вишів та адаптувати дітей, що не знають української мови та вчили іншу історію? Що буде з освітянами, які не виїхали та продовжили працювати на російську владу?
Четверте питання до політичних сил. Хто готовий сформувати свої меседжі для тих регіонів? Щодалі тема питання деокупованих територій буде ставати все більш інвестиційно- та політичномісткою. Вже сьгодні маємо розуміння, що на відновлення України світовими донорами будуть надаватись величезні кошти і в першу чергу вони підуть на відновлення сходу та півдня — регіонів, що на минулих виборах обиралі для себе заборонену ОПЗЖ і що споживали інформаційний продукт холдингу Медведчука. Є ті, хто готовий зрозуміти запит і сформувати пропозицію? Бо поки що цей електорат майстерно «підбирає» Олексій Арестович, заграваючи із російськомовними громадянами.
І останнє питання для усіх учасників політичних та державотворчих процесів. Якщо всі ці програми та концепції насправді є, чи узгоджені вони між собою? Бо нещодавні протиріччя віце-прем’єрки Ірини Верещук та уповнваженого ВР з прав людини Дмитра Лубінця щодо отримання чи не отримання російских паспортів на окупованих територіях вказують на те, що права рука не знає, що робить ліва. А цю культурну і світоглядну війну за душі наших співгромадян ми можемо виграти лише із холодним розумом та відкритим серцем.